Високоповажний Пане Президенте!
Вельмишановний Володимире Олександровичу!
Мене звати Василь Слапчук. Я письменник, але наразі це не має значення. Мені 61 рік, я став інвалідом, отримавши поранення під час агресії, яку СРСР провадив проти Афганістану. У цьому є якась зла іронія: я був окупантом на чужій землі, а тепер не маю змоги захищати свою Україну. Мене це надзвичайно гнітить. Але це не єдине, що вганяє мене у депресію.
Хочу одразу прояснити – я не належу до числа Ваших хейтерів. На мою думку, все, що Ви робите особисто, заслуговує на співчуття, підтримку, повагу і навіть захоплення. Однак я збираюся не компліменти висловлювати, а говорити про речі прикрі для нас усіх. І прикрі вони не лише за своєю суттю, а й тому, що відбуваються з нашої волі (або ж через її відсутність).
Головна моя «претензія» полягає в тому, що нинішня влада, яку Ви очолюєте, попри екстримальність умов та обставин, діє у тому ж руслі, що й всі попередні, від Кравчука до Порошенка. Згадайте усі ті аспекти, на яких будувалася критика, що звучала зі сцени «95 кварталу», вони цілком надаються для оцінки роботи Вашої команди. Найбільший ґандж держави Україна (упродовж цих 30 літ) в тому, що в ній майже не було українського. А коли щось і зустрічалося, то не культивувалося, а витравлювалося. Ні ідеї, ні ідеології, чистий бізнес. А нині це ще й бізнес на крові.
Багато кепкують з того, що Росія ніяк не визначиться з цілями СВО. А яка наша мета? Начебто ясна: визволити Україну. Тільки ж чи настільки очевидним і однозначним є це поняття – Україна? За яку Україну гинуть люди? За ту (таку), що була? За ту, що буде? А якою вона буде? Сьогодні, без відповідей на ці запитання, люди буквально гинуть «за это». Співали колись таку пісню: «Смело мы в бой пойдём / За власть Советов / И как один умрём / В борьбе за это». Радянській владі легко було спекулювати на темі патріотизму і Вітчизни. Адже тоді все належало народові, все було наше, все своє. Так нам казали. Нині ж – і земля, і все матеріальне, що на ній, належить комусь. Все це чиєсь! Людей відправляють на фронт захищати Батьківщину, помирати за Україну, а по факту вони захищають чуже майно, чиїсь статки, гинуть, щоб влада зоствалася при владі. В чому інтерес воїнів-захисників? Чому вони повинні розгрібати «косяки» усіх цих можновладців, котрі довели країну до війни, максимально її виснаживши. Люди захищають державу. Державу, яка мала б, але не здатна захистити їх. Я певен, після війни олігархи отримають від держави компенсації за свої зруйновані заводи та інше майно, виявиться, що це стратегічно важливі обʼєкти, і будуть у плюсі. А з чим залишаться захисники? З інвалідністю? З пільгами? З ПТСР? Хто їх захистить? Чим компенсують їхні втрати?
Треба визнати, що всі наші здобутки і перемоги у ході цієї війни, не є системними. Все це випадкова сума індивідуальних здобутків. У тому числі й особисто Ваших, Пане Президенте. Дивлячись на вигляд Вашого змученого обличчя, на його вираз, я вірю Вам. Проблема в тому, що віра – чинник ірраціональний, а влада повинна бути структурною, системною. Ви Президент, безперечно, модерний, однак опираєтеся на архаїчну деструктивну систему, яка дісталася Вам від попередників.
У зверненні за 512 день війни Ви сказали кілька слів про пріоритети. Нагадаю, 512 день війни. З пріоритетами мусили визначитися максимум на третій день війни. І оформити їх законодавчо. У нас іде війна, а країна досі керується законами мирного часу.
Коли розпочалася війна, до військкоматів стояли черги. А що тепер? Людей виловлюють, наче тварин, заламують руки, силоміць везуть до військкомату. Я ненавиджу цю систему. Людей не можна принижувати. Захистити Вітчизну здатна лише людина з власною гідністю. Наскільки бездарним і ворожим треба бути, щоб спаскудити ситуацію до такої міри. А ставлення до поранених і тих, хто проходить реабілітацію – для багатьох із них це питання самовиживання. Бо система не на за них, а проти. А нагородження? Ніби ці нагороди Росія виділяє. Чому влада скупиться, на чому (кому) економить? Бійці мають по кілька поранень, а відзнаки – жодної. За нинішніх комунікацій, якщо сьогодні воїн вчинив подвиг, уже завтра про це можуть знати в Києві. Не треба за совковою традицією перекладати папірчики з однієї тики до іншої, а врешті рішення буде приймати якийсь чиновник, котрий тями не має, яка справжня ціна цих нагород. Ці процеси мають бути живими, швидкими і чесними.
Дотепер не проаналізовані і не озвучені причини війни. Що до неї призвело? Чому ми виявилися слабкими і неготовими? Щодо Росії – зрозуміло. Можливо, вона на те тільки й існує, щоб гнобити, нищити і всіляко псувати життя Україні. А що Україна (держава, її очільники та намісники) зробила, аби цього не трапилося? Росія – агресор. А чому ми «терпили»? Де наша професійна армія? Де наша зброя? Скільки людей нажилося біля цієї державної годівниці, запевняючи, що розбудовують військо і державу? У чому ми за тридцять років незалежності досягли успіхів, окрім того, що намножили олігархів? Це питання не риторичні. На них є відповіді. Навіть шукати далеко не треба. Сьогодні нас бомблять літаками, якими Україна розраховувалася за газ.
Треба визнати: ми – постколоніальна країна. Століттями нас позбавляли власної ідентичності, забороняли мову, прививали комплекс меншовартості. Робилося це за допомогою певних механізмів. Очевидно, що декотрі втрати безповоротні. Однак загалом справа не безнадійна, потрібно лише виробляти чіткі і продумані механізми відродження, відновлення нації як цілісності і єдності. Не може бути так, що «у вас свої герої, а у нас свої». Путін чітко висловився, коли сказав, здається, ще 2014 року, «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». Хто взяв це до уваги, зробив правильні висновки, запобіг катастрофі? До речі, тепер ця російська мова підтягнулася і до західної України, звісно, разом з її носіями. Російська мова, російська церква, проросійські політики… Дотепер все це у нас здравствує і процвітає. І все воно вороже до України. І це не симптоми, це вже діагноз. Якщо держава у воєнний час не знаходить методів для виправлення ситуації, то це або не українська держава, або держава-фейк-симулякр. Кому вона така потрібна? Тридцять років політики розігрували карту протиставлення і протистояння Східної України із Західною. Сьогодні ми пожинаємо плоди цих маніпуляцій та спекуляцій. Якщо не припинити цю гру, можна «догратися» до сепаратистських настроїв на Західній Україні. Навіщо українцям весь цей російськомовний доважок, котрий був антиукраїнським і таким залишається? Може, простіше відгородитися від нього і нехай собі живуть «как им нравится». Держава цього чекає?
Лякає наша подібність до Росії. Така ж корупція, така ж імітація діяльності, таке ж видавання бажаного за дійсне. Росія приречена на розвал (як колись СРСР), навіть і без війни. Це лише питання часу. Чому ж ми йдемо їхнім шляхом?
Певна частина державного апарату (як і частина суспільства) швидко адаптувалася до війни. Кожна «контора», кожен діяч, всі, хто прагне стати в ряди борців за Україну, замельдуватися як патріот і захисник (але так, щоб не вийти з безпечної зони комфорту), активно створюють власні фронти, де ведуть запеклу боротьбу зі здоровим глуздом. Звісно, вони беруть гору, але й на цих вигаданих фронтах зазнають втрат, зазвичай це втрата совісті і сорому.
За Вас, Володимире Олександровичу, віддав голоси доволі великий відсоток суспільства. Безперечно, частково завдяки Вашій креативній і ефективній виборчій компанії. Але у великій мірі, ще й тому, що люди втомилися від усіх цих «лиць» вічних політиків. Нинішньому Вашому авторитету на світовій політичній арені може позаздрити кожен лідер, навіть із найрозвинутіших і найуспішніших країн. Цього у Вас уже ніхто не відбере. Але не варто забувати про внутрішні реалії. Важливо не лишитися у свідомості і памʼяті своїх громадян, як ще один президент, який обманув українців.
Ми нині орієнтуємося на демократичні європейські і світові цінності, однак варто розуміти, що ми зі своїми благими намірами років на триста відстаємо від їхніх зрілих демократій. Країни старої Європи прийшли до нинішнього свого рівня тривалим еволюційним шляхом. Вони ростили свою демократію і плекали її, як дерево. Ми ж повинні зрівнятися з ними вже сьогодні, зараз. У нас нема часу наздоганяти. Нам доведеться витворити власну демократію (у широкому її розумінні, як цивілізацію) у технологічний спосіб: збудувати її так, як зводять будівлю.
Пане Президенте, якою буде ця будівля? За яку Україну гинуть наші воїни?
Відповіді на ці запитання такі ж нагальні, як і зброя та боєприпаси для ведення війни.
Слава Україні! Героям слава!
З повагою Василь Слапчук.
