Рocіянu, знайте, в нас немає нeнaвiстu до вас.. Є лише огuдa, яку відчуває кожен укpаїнець, що повертається до своєї оселі, де булu роsійські cолдатu. Хочеться відразу…

ДУМКИ

В лютому військомати були переповнені. Брали всіх, медична комісія була формальністю. Хлопці в госпіталях називали свої бригади колхозними, бо були сформовани на 99% з мобілізованих які автомат в руках тримали, в кращому випадку, в армії 20-30 років тому, а то взагалі без досвіду. Безпосередні керівники – молодший офіцерский склад – 20-річні хлопці, що випустились з військових вишів за скороченою програмою.

Два тижні навчання – і на фронт, в саме пекло. Ми вчились воювати на фронті. І у цього є ціна – втрати. Вони великі. Після перемоги ми дізнаємось яку велику ціну ми заплатили.
Але ми встояли. Проти професійної російської армії, її кращих підрозділів. Бо ми боронили СВОЮ землю, свої сімʼї, за нами були наші рідні і близькі, вся країна стала волонтерами, нам допомав захід.

Тепер ми сильніші. У нас є досвід, озброєння, мотивація.

А що є у росіян?

Знищені цілі зʼєднання. Хвалена “4-та гвардійська танкова Кантемирівська ордена Леніна Червонопрапорна дивізія імені Юрія Андропова” фактично припинила існування.
Тепер їхня армія – це армія зеків, злодіїв, ґвалтівників, канибалів, злиднів, випадкових перехожих з окупованих територій, матросів, яких посадили в танки. Тепер до них додались невмотивовані, ненавчені цивільні.

Так вони ще достатньо сильні аби чинити нам спротив і окуповувати наші землі. Але це вже агонія.

І ми сміємось з них. З того як їхній хвальоний патріотизм і вставання з колін змінюється на черги на перетинах кордонів з сусідами. Бо наша любов до своєї Батьківщини має практичний вимір – ми готові за неї стояти до останнього. А росіян нема батьківщини, вони обміняли її та свою гідність божевільним злодіям на ілюзію власної величі. І тепер в них немає ні величі ні гідності. Вся їхня велич виявилась фейком. Раптом стало зрозуміло, що вони не вміють воювати без українців.

Ми сміємось, бо вже немає сліз. Залишилась тільки лють і бажання вбuвати і гнати цю наволочь подалі від нашої землі, наших домівок.

А може я помиляюсь?

Немає ненавісти, немає й русофобії. Є гидь, . Та сама огида, що її відчуває українець, повертаючись до оселі де були російські солдати. Хочеться вимити хату хлоркою та освятити.

Росіяни, живіть тепер з цим

Пилип Духлій